Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка 2007

У дисертації досліджується західноукраїнська проза 20–30-х років XX ст. під кутом зору виявлення в ній рис і особливостей неоромантизму. Показано розвиток неоромантизму в українській прозі, починаючи від О.Кобилянської аж до 20–30-х років XX ст., тяглість традицій і спільне та своєрідне в неоромантиків “старшого” й “нового” поколінь. Осмислюються філософсько-психологічні, культурно-історичні та літературно-естетичні аспекти художніх світів О. Турянського, Р. Купчинського, А. Чайковського, А. Лотоцького, Б.-І. Антонича, К. Гриневичевої, малодосліджений доробок яких розглядається у порівняльно-типологічному плані із творами західноєвропейських письменників-модерністів того періоду, а також визначаються особливості їх індивідуальних стилів.
Неоромантизм розглядається як літературний напрям, базований на літературно-естетичних та світоглядних засадах, які представляють загальнолюдський світогляд, що має глибоке культурно-історичне коріння і ґрунтується на оптимістичній вірі та християнських принципах, характерних для цілої епохи міжвоєнного періоду — епохи відродження і самоусвідомлення української нації, а також її боротьби за державність, що виражало її національну своєрідність, створило позитивні умови для формування цього літературного напряму на теренах Західної України.
У роботі зосереджується увага на синтетичному характері неоромантичного літературного напряму та аналізі типологічних рис неоромантизму. Звернення до неоромантичної творчості прозаїків 20–30-х рр. XX ст. дає можливість повніше представити літературний процес у міжвоєнній Галичині, визначити його особливості, тенденції, пріоритети.