Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка 2014

У дисертації вперше здійснюється розгорнутий аналіз творчості Леопольда Сенгора (1906-2001) — сенегальського поета, мислителя та політичного діяча, президента Сенегалу (1960-1980), члена Французької Академії (1983), найвпливовішого автора західноафриканського літературного регіону, оновлювана поетичної форми вереє. Окрім великих поетичних творів, його перу належать малі епічні форми прози (казки) та есеїстика. Спадщина митця простежується в ключі постколоніальної художньої практики. Письменник формувався на межі двох культур - колоніальної християнської та етнічної сенегальської, що першорядно визначило світоглядну тематику й гібридну ритмічну природу його текстів. Аналізуються збірки “Сутінкові пісні” (1945), “Чорні жертви” (1948), “Ефіопіки” (1956), “Ноктюрни” (1961), “Листи зимівлі” (1972), “Великі елегії” (1979) у порівнянні з поезіями авторів “Антології нової негритянської та малагасійської франкомовної поезії” (1948), а також його контекстуально важливих французьких поетів-предтеч — Ш. Пегі, П. Клоделя та Сен-Жон Перса. Є всі підстави вважати, що новаторське версе Сенгора, як продуктивний гібрид французької та африканської мовних традицій, постає третім типом мовлення. Аналізується поетична стилістика текстів Л. Сенгора в аспекті інтермедіальних домінант, репрезентативних для західноафриканської поетичної традиції та позначених філософією негритюду.